Пишно біля отчого порога
Споришами вкрилася стежина.
Лиш до призьби підвела дорога,
У причілку зойкнула пташина.
Віджило вгорі гніздо лелече,
Біль закляк в замуленій криниці,
І калина зникла, вгнула плечі –
Загляда в колодязя зіниці.
Вікна посміхнулися щербаті,
Закричали із розпуки двері:
"Добривечір, доню, в нашій хаті"…
Шпичаками в душу вп’явся терен.
В сінях літо виплело колиску,
Потихеньку спогади гойдає.
Час зберіг ще горобини низку,
А навіщо він і сам не знає.
У світлиці поселилась осінь,
По закутках листя носить вітер.
На дверях зарубки чиїсь досі,
А чиї? – Уже немає літер.
Піч зімкнула отвір винувато,
Бо не пахне звідти пиріжками…
Пригадалось мимоволі свято:
Образи на стінах з рушниками.
Заруділа глиною долівка,
Різнотрав’я подихом влетіло.
Як на свято вбралася домівка,
І серденько знов повеселіло.
Ще просилась пам'ять в давнє літо,
Думи мовчки в зиму повернули…
Відцвіли дитинства жовті квіти,
Лиш вінок на спомини вдягнули.