І «твоє», і «моє» - це лише другорядні слова,
А надія, то часом не тільки спасіння, а й трунок.
Все іде, все пливе і життя поступово сплива,
Полишаючи іншим відбитків своїх візерунок.
Наші речі зотліють, мечі поз’їдає іржа,
Про тіла наші годі й казати, що тлінні…
Хтось загине від кулі, комусь доля встромить ножа,
А когось затягне і залишить в собі баговиння.
Виникає питання, чи варто робити хоч щось,
Чи по течії плисти, куди занесе, туди й годі…
Боїмося ми смерті..? Звичайно, що всі боїмось.
Боїмося тюрми..? Звісно, краще таки на свободі…
Можна вірити в казку про краще, прийдешнє, колись…
Можна битися лобом, товсті розбиваючи мури.
Та година прийде і покладе тебе горілиць..,
Їй начхати на те, що ти тонка й чуттєва натура…
Тож буття й небуття – дві дружини, подруги, сестри,
Дві коханки, що йдуть обіруч, обіймаючи палко.
Ти ідеш крізь туман, чавить спека, паплюжать вітри…
Ну а можна не йти, все одно всіх спіймає рибалка.
Все одно, всіх чекає великий страшенний гачок,
Але ти вибираєш, які зоставляти відбитки!
І «твоє», і «моє» - то ілюзія, просто ніщо…
Ті, що слідом прийдуть, будуть наші і судді, і свідки.