Ти диви! Треба ж бути такому –
Здешевіла вже в нього душа.
А у неї – при зливах і громі
Все фицає, як в лузі лоша.
А у неї – дзвенить кришталями,
Горицвітом горить, виграва,
Сипле усміхом, як бурштинами...
Не порвалась тоненька б канва!
Бо ж вона ; як співуча та скрипка,
А до скрипки б ; смичок золотий...
А у нього ж душі тої – дрібка,
Він – як бубон: гучний, та пустий.
Перелесником пурха по квітах,
Все косує у звабні гречкИ.
А для неї він став цілим світом,
Бо єдиний-один на віки.
Це вже чайкою потім заплаче
Розшматоване щастя сумне,
Бо осліплена ним і не бачить,
Що вже доля біди не мине.
Де впадеш ти – якби ж було знати!
Хай ще тьохкають в ній солов'ї!
Не спішіть цього серця чіпати –
Вона любить, не руште її...