Із дзеркала дивилася на мене смерть
Запалими печальними очИма.
У неї не спитала я причини
Чому тепер? Чому прийшла тепер?
Я не казала їй про безліч справ,
Про мрії, про надії, сподівання,
Бо знала, марні всі мої благання,
Бо знала, відповість, що час настав.
Я лиш взяла у руки олівець,
Губну помаду, щітку косметичну —
Як вже прийшов мій час піти у Вічність,
Хай бачить гарною мене Святий Отець.
На Аркуш тихо попливли слова —
Не реквієм, а гімн життю врочИстий,
І зазвучала пристрасно і чисто
Мелодія, прекрасна і жива.
А далі — макіяж, рум'янець навела,
Сказала: - Що ж, ходІмо, я готова.
...Але чомусь, не мовивши ні слова,
Смерть зблякла і у безвість відійшла.