Вступне: ні дня, ні каїну, ні юді, не рідня; бо подальше — до ріднІ! Вмисне й зблисне!! Мить — й загримить!!!
що при вищім березі?
де й воді глибінь, і тінь??
й всенебесність... в сінь???
хилиться ж заярений?
змолоду й зістарений??
в борознах, мов... кінь???
краять, Край, — на крайчики?
гетьмани, — геть царчики??
й дням до ям, — й ніч... з піч???
що, степи прадавнії?
ЩО, безправні самії??
ЗАКЛАДАЙМО... СІЧ!!!
_________________________________
До "чергових" (а де позачергові?) споминів про Голодомор та голодомори таким не названі, долучаю з почуттів Сашка Лірника, як то він почув й переказав добрим людям:
У нас вдома ніколи не було куснів. Кусень - надкусаний шматочок хліба чи пиріжка. Ну знаєте, як то буває? Діти надкусять і покинуть. - Потім доїм. А потім хліб засохне і вже ніхто не доїдає, бо он свіжий пухкий і теплий стоїть. У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв. Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор. Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи. Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив. Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно - шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства. Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця. Теж татове виховання. Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав. Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.
Я і так все запам'ятав з першого разу. Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе і водила за ручку, щоб не з'їли. І про те, як прибігла сусідка в сльозах, бо зникла її донечка. І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною. І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки. І як син безумної ховався під ліжком і кричав щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку. І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.
Пам'ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все, що можна було з'їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком знайшли і висипали надворі птахам, бо дитинка її запісяла. І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками щоб не витрачати кулі. І ще пам'ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності - це коли в Чорному морі затонув танкер, який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер, не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в "голодний" 1933 рік, коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами, а в цей час в європейській житниці - Україні вмирали мільйони українців,у яких окупаційна влада відібрала їжу.
А головне пам'ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві "активісти"- "партєйні" комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів. І не було кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів. Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.
Спогади про Голодомор-геноцид - це привід не тільки поплакати і посумувати. Це примус до дії. Хочеш вижити? Не хочеш, щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ? Дій! Те, що окупантів із північного "братського" народу треба нищити - це аксіома. Це як вошей вбивати.
А із своїми Каїнами треба вчиняти не так. Запорозькі козаки мали свою кару для таких "активістів", які вбивали своїх. Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.
Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співпрацюєш із окупантом? Вихваляєш убивць?Розказуєш про те,що "голод бил вєздє"? Брешеш, що "тогда бил нєурожай"? Патякаєш про те ,що "украінци убівалі самі сєбя"?
- В яму ! І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців. Важка та домовина..
Засипаємо, хлопці та дівчата! Кожен по жмені, не зупиняємось. Щодня. І дітей привчайте ті жмені кидати.