Оригинал:
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
Ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
Соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
Може, бальзам на занедбані душі –
Спогад криниці і спогад вікна,
Спогад стежини і дикої груші…
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
Тень или сумерки, день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Может, то я, или ты, или тот
Там, в уголке, прячет робкие слёзы.
Может, он плачет, а может, он ждёт –
то ли шаги, то ли отзвук калитки.
Может, он встанет и лбом припадёт
там, к косяку, где веранда открыта.
Где же вы, люди, что жить тут могли?
Белый мой свет, здесь такое раздолье!
Горечь потомков – как танец пчелы,
Танец до кромки бессмертного поля.
Может, уже через тысячу лет –
я и не я, но разбужена в генах,
здесь, на земле, я ищу только след
кровного рода, что в плачах-легендах!
Голос источника, что изнемог?
Руки шелковиц моих, что примолкли?
Окна забиты, висячий замок –
Ржавость серёжки над когтем защёлки.
Белый торец облепил стылый лёд .
Кто же так жалится в хате ночами?
Может, и там бесприютность живёт
и пустоту в печь суёт рогачами.
Может, то боль наша, может, вина,
может, бальзам на продрогшие души –
память колодца и память окна,
память тропы и плодов дикой груши...
Ноябрь, 15-е, 2014