Скорботи день , нестримного жалю,
Затяжко так думкам моїм від болю.
За долю люду українського всього,
Що знищений в роки голодомору.
Як можна все в селян було забрати
Від крихти до останнього зерняти,
Все ,що вродило й можно було їсти,
Конфіскували влади активісти.
Свідомий геноцид , штучне свавілля,
Розум цурався того божевілля,
Журба покотилась від хати до хати
Душі померлих в торбину збирати.
Лиш уявімо – земля в тузі стогне,
Душ тих безвинних , Боже , мільйони.
Чекісти стояли в щільному кільці,
Чекали допоки всі будуть мерці.
Архівні є дані , секрети розкриті,
Не повернути невинно убитих.
А далі йде сповідь жінки одної,
Звичайної жінки , дуже старої.
- Підібрали мене небайдужії люди,
З собою повели , так просто , нікуди.
Брела і не знала, чи в гості іду,
До смерті самої , та й досі живу.
Враз вона зойкнула, серце щемить.
- Згадала жахіття , той морок на мить.
Безсилі , малі , голодні , змарнілі.
Від пережитого зашпори в тілі.
Хочемо їсти – благали матусю,
Я і сестрички - Катя й Гануся.
Відлуння німе , уже як два дні,
Померла матуся , лишились самі.
У хаті не було навіть води,
В сестричок надулись чомусь животи.
Очі запали , шкіра , кістки,
Лежать … обнялися в кутку павуки.
Сил не було із печі у них злізти,
Так на печі там і закувізли.
Я і досі жива … Чому?... я не знаю.
Забути все хочу… та- ні,пам'ятаю.
Напевно щоби донести гіркий спадок.
Щоб знав наперед майбутній нащадок,
Що Україна славетна народом.
Пишатися треба нескореним родом.
Мені вже ж пора , казала до Бога,
Вже й одяг зібрала собі я в дорогу.
Тихо померла … сповідь її
Назавжди лишилась в моїй душі.
19.11.2017