Буяє навкруги омана –
Брехня, що їде на брехні…
Чому народ так любить пана?
Вдягає сам собі кайдани,
Сопе тихесенько в лайні…
Чи ні?
Чому шляхетність – поза очі?
Чому добро – лише своє?
Неначе жаби серед ночі,
В болоті рідному квакочем
І сморід настрій не псує.
Так є…
Чи народилися такими,
Чи щось пороблено, цей світ –
Сумнівний спадок недоРиму;
І гірше присмаку полину
Ганьба, що вкрила славний рід.
Пристріт…
Шануймося, бо того гідні..!
Хто на такий – ганьба, ганьба…
Мов кайдаші усі ми рідні!
Лунають вигуки огидні:
«Цей хлоп не схожий на раба,
Ти ба..!
Або дурний, або падлюка,
Не розуміємо його…»
І знову обирають суку,
Зрікаючи себе на муки…
А потім плачуться: «чого»?
Того!
Ось, написав, а що надалі..?
Чи докричуся я до вас?
Ми стільки років просерали,
Себе, країну зневажали…
Коли ж останній, крайній раз?
Вже час!