Відчувати що десь є ти - бажаний,непокірний...
задихатися від жаги - неможливого володіння...
згадувати кожну хвилину -все те непомірне,
залишатися відбитком на склі,
твоєю тінню...
я не встигла сказати майже нічого...
що світ без тебе пустеля без краю,
що кохала мабуть більш ніж самого Бога...
не шукала в іншому кращого раю...
січень смикав дротИ за холодні пальці,
видував тепло останнє з тобою разом,
чаклував над ліжком і в новОму абзаці-
вже без тебе..потім - розпач,образа...
та чи винний у тому що пам'ять і досі
теплим спогадом пестить щоночі стегна,
що твій подих як вітер у моєму волоссі
загубився, на довгі весни напевно...
що думок невгамовна,крилата зграя
прагне відстань долати вічну до тебе...
що живу- не живу...а ніби вмираю...
так далеко з безодні до синього неба...
відчувати...
задихатися... потім колись замислитися - чи варто ? Справжнє кохання завжди драма, мабуть тому що кохаєш більш ніж самого Бога...а тепер отримуй те що заслуговуєш ...ти сама обрала цей шлях...коріння
твоє у землі, а гілля сухе ,поки вітер тебе не зломить - пручайся та весна
твоя вже ніколи не прийде,бо ти віддала свою душу тому - кому вона зовсім не потрібна...
Руся Ялинская