Людмила Юферова. А поле треба все одно пройти
Бегут в полях посадки, километры,
И с ветром вместе тяжко дышим мы...
Иду на лыжах в запад искрометный,
В пурпурное сияние зимы.
Бегу-спешу, от света удирая,
От мыслей прячась в мареве сплошном.
А боль моя в снегах не утихает,
Спрессовывая вирши в снежный ком.
Мой друг, не место лжи и оправданьям.
От правды сладко, но она — чужа.
Как полыхает снег рассветной ранью!
Как от обид измучилась душа!
Итоги подводить — пока напрасно!
Мне грудь совсем пожары не сожгли...
Но вера в доброту тихонько гаснет,
Сереет сонный горизонт вдали.
Застывшие, полощет ветер щёки.
Лыжня ложится, далеко идти...
Таким, как мне, непросто, одиноким,
А поле нужно все равно пройти...
С украинского 12.12.17.
А поле треба все одно пройти
Біжать в полях посадки й кілометри,
І вітер хека, очманілий пес…
На лижах йду у захід іскрометний,
У пурпурове сяєво небес.
Біжу-спішу, втікаючи від світу,
Рятуючись від тяжкості думок,
Гашу свій біль в снігах несамовито,
Спресовуючи вірші у клубок.
Мій друже, виправдання несуттєві,
Й солодка правда, тільки от чужа.
Які сніги малиново-рожеві!
І як страждає зраджена душа!
І висновки – багаття передчасне –
Нуртують, наче полум’я, в мені,
Й довіра тихо гасне, гасне, гасне,
Й сіріє обрій сонний вдалині…
Шмагає вітер захололі щоки,
Ляга лижня, далеко до мети…
А що ж поробиш, я ж бо одинока,
А поле треба все одно пройти.