Україно моя! Богу щиро молись:
Радіацію вітер із пилом розніс.
Почорнілі поля і рудий мертвий ліс,
І здригнулась Земля в морі горя і сліз.
Сумом світ повило, б"є чорнобильський дзвін,
Того болю не стерти від зірки Полин.
Зачепила недоля крильми перемін,
Не минає тривога, що вкрила Волинь.
Ми просили: ,,Не треба! Бо й так ледь живем!.."
Тільки плакало небо над Прип"яттю вже.
Скільки рівнів отих, в сорок мікрорентген,
Білокрив"ям взялось, довели до гангрен.
На надгробках нових додається імен,
У мільйонів родин все чорнішає день...
На чорнобильських пущах - хвощі і ромен
І незнаних мутацій навала гряде.
Вже четвертий десяток, як ми на межі,
Та вертаються в ночі тих мук міражі,-
Йде послання з минулого:,,Світ бережи...
І про спалених нас розкажи... розкажи..."
Перед вибором знову чорнобильці всі:
Чом забула їх влада? І як ще просить?..
Нам не треба аварій, ані Хіросім,
Обезлюднілих сіл у іржавій росі.
Наша мука притихла, але не пройшла:
З кабінетів не видно ні душ ні села.
Із реалій сумних поробивши аншлаг,
Довели до зневіри нас підлі діла.
Ліквідаторів жменька лишилась в живих -
Влада душу на клапті порвала у них...
Боже, зглянься над ними і милість яви,
Бо з Чорнобиля вийшли в лахміттях одних.
Як ми вижили там? Тільки чудом одним:
Працювали не лічачи мук і годин.
Нагороди й подяки сплюндрованих днин
Пожовтіли на стінах сутулих хатин.
Ділять зони відчуджень серця і двори
І над попелом сивим знялись явори...
Зглянься, владо, на нас! Більше зла не твори!
І допоки є час - говори... говори...