Вона ще майже молода,
а у очах вже біль і туга.
У неї ще легка хода,
та вже настала чорна смуга.
Пішов коханий в небуття,
життям наклавши на Донбасі.
Людські глибокі почуття
враз підірвались на фугасі…
А час біжить і треба жить,
робота, дім, сім’я, робота…
І шлях удалечінь лежить,
і знову чергова субота.
В кафе багато молодих,
здорових хлопців, симпатичних.
І погляд одного із них
вона спіймала на обличчі.
Розмова мила, кілька слів,
і коньяку зрадливий келих.
І знову тихий серця спів
і нотки ритмів, вже веселих.
З кафе вони пішли удвох,
що було далі – невідомо.
Суддя обом їм тільки Бог…
Вона була на ранок вдома.
Я не хотів би навмання,
кидати їй цей чорний докір,
та вранці все ж вона вбрання
змінила вже на світлий колір…
25.12.2017