Так спрагло і безборонно
Душа моя прагне напитись
З очей твоїх дивних криниці,
Бездонної, кольору неба,
Осіннього зимного неба,
Де сіре з блакиттю сплелося
У цей дивовижний відтінок,
Якому немає назви...
Ті очі – справдешнє чаклунство,
Мінливі, оманні, казкові,
Дивитися – не надивитись,
І волі, і слів позбавляють...
Так хочу тебе цілувати,
Так довго й до щему ніжно,
Щоб подих перехопило,
Щоб щастя – на межі муки...
І пестити до нестями
Твоє неймовірне волосся,
Мій хлопчику золотокосий...
Коли ти схиляєш обличчя
Чудесне своє наді мною,
То коси твої ховають
Мене від усього світу, -
Я наче в шатрі із сонця...
Я б стерла всі твої зморшки,
Ці світлі тріщинки часу,
З чола, з-круг очей променистих,
Долонею просто змахнула б...
Однак у цих позначках часу
Є своя краса і тремкість, -
Ця крихкість, минущість, беззбройність
Проймає до самого серця...
Я хочу, щоби твої руки
Були наче квітів пелюстки,
Духмяні, п’янкі, оксамитні...
Торкатися б і умлівати,
І крізь поцілунки-зітхання
В зап’ястках тонких і білих
Вчувати кармінні ритми
Шалено-гарячої крові...
Слова – лише тіні суті,
Їх можна плести безкінечно,
А краще – прошепотіти
В обіймах, у ніжній пітьмі...
Однак – чи доцільно, чи треба,
Чи вчасно, чи ти – почуєш?
Тому ці рядки без рими
З паперу очима збери.
А краще – відчуй душею
Найтонший чуттів серпанок.
Ці квіти зі слів і мовчання
Дарую, милий, - тобі...