Іноді розум береться до справи,
Змієм до серця у снах приповзе.
Може даремно лиш нею ти мариш?
Доки триватиме з болем це все?
Нею хворієш, блукаєш у хмарах,
Ладен у мріях літати без крил…
Ходиш на людях, неначе примара,
Їй не потрібні світи, що відкрив
Вкотре для неї… Навіщо їх сяйво…
Серце мовчало, згорнувшись в клубок.
Часом тони від журби розправляло,
Часом впускало у ритми любов…
Далі здіймались у вись амплітуди,
Як же замало для цього грудей!
Звуки і фарби змішалися всюди,
Мовби весь Всесвіт у вухах гуде.
Дам собі раду, а думка про неї
Миттю захопить у звабний полон.
Тільки розквітнуть чудові лілеї,
Знову мій розум шипить: «охолонь!»…
19:51, 03.01.2018 рік.
Зображення: http://www.bonzasheila.com