Багато часу спокій я шукала,
Багато днів я за журбою йшла;
Я б час від часу, од людей зникала,
Але це все чого б зробити не змогла,
Бо люди, – всюди світ заполонили,
Тепер не зрахувати в самотині дні!
Скажи, чи хочеш, щоб планету зупинили,
I, щоб спалили всіх людей в огні?
Вони ж безжальні: з ними немає ні життя, ні смерті,
І думають лише про особистий гнів!
І з цими егоїстами всі рамки честі стерті,
Тому на кожен меч не зрахувати всіх голів.
І якби можна було, я б давно сказала,
Що ці створіння принесли лиш брань, війну і битви;
Я б доказів багато вам назвала,
Чому за всі століття вихід знайшли лиш в молитвах!
Вони молилися: за щастя, мир, свободу,
За те, щоб їх кохані не померли рано,
Але при цьому всі пішли під воду.
Бо не змогли пролікувати і найменші рани.
Так, всі вони слабкі, безвольні та невмілі:
Нічого не сказавши – піднімуть білий прапор;
Ти знаєш, що навіть ангели в людей безкрилі?
А демони сидять у голові й кричать у рупор!
І, якби існувала справжня Божа кара,
Напевне, нас вже потопили всіх.
І тільки б від єдиного удару, -
У світі зникли б мілліони псів!
Але не забувай, що ми з тобою також люди,
І ми також цей світ занапастили;
Але не забувай, що ми з тобою любим,
І у любові світ свій загубили!
І пам'ятай, що людство живе доти,
Доки воно: кохає, вірить й віддає;
І навіть в існуванні є щасливі ноти,
Що доля зовсім не всім видає!