Весна лише ступила на поріг-
Пригріло сонечко промінням теплим,
Із неба шле мов іскорки до ніг,
І лине пам’ять почерком газетним…
Чом дихає в повітрі прохолода,
Хоч і весна прийшла уже давно?..
Скажіть,чи буде на землі вже згода?
Бо сотня в небі висушила дно.
І дивляться стривоженії очі
На землю чорну,мов у темну даль.
Невже не чуєте ви там і тут щоночі
Притихший шепіт,мов дзвенить кришталь?
Там моляться на небі за Вкраїну.
Невже та смерть забрала їх дарма?
Тут все перетворилося в руїну:
І сміх,і сльози,і нічна пітьма.
А на землі під небом ходять вдови…
Чорніше чорної землі тепер вони.
Не чути більше крику,ані мови,
Бо душі їх заполонили сни.
Мов квіти чорні,розрослись на лузі,
А крапельки роси цілують їх…
Тут темно-темно,як на виднокрузі.
Блищить сльоза,і котиться до ніг.
І розвиваються вуалі на трояндах,
Ще зовсім юні,літ до двадцяти,
Відтепер змушені цей хрест нести,
І відлік часу ждати на курантах.
І як же пояснити їхнім дочкам,
Малесеньким синочкам на руках,
Чому не висихають мокрі очка
Матусині в отих скорботних снах.
Схилились долі голови-троянди,
І чорні-чорні їхні пелюстки…
Закам’янілі, мов гірські лаванди,
Бо в вічність перетворюють їх сни.
А очі з неба сумно виглядають,
І осипають росами дітей…
Без вас вони тепер уже зростають.
А може досить вже отих смертей?..
А чорна квітка поглядає в небо,
І плаче кришталевими слізьми.
Відлуння плачу того лине степом
І сипле дощ з холодної пітьми.
І сотні душ у вирію літають,
І ластівками падають до ніг…
Там в небі вони спокою не знають,
Бо квіти тут не відпускають їх…