Моїм дідам Роману та Матвію Оникієнкам і
всім солдатам, що без вісті пропали у роки
Великої Вітчизняної Війни.
...Посадила твоя матінка, солдате,
У саду своєму пару ясенів,
Вийшла з хати свого сина проводжати,
На Велику та Вітчизняну Війну...
Бережись, мій синочку,
Бережись, ясеночку,
Та хутчіш злого ворога бий!
У зеленім садочку,
У зеленім садочку,
Ясеночку, засохнути не смій!
...Воював рік синочок,
Виростав ясеночок,
Зелен-листом тремтів на весні,
Дотла хата згоріла,
Земля-мати зомліла,
У пекельних смертях та вогні...
Де ж ти, милий солдате,
Вже не жде тебе хата –
Рідну неньку здолала журба,
Навкруги – кононада...
Навкруги – кононада...
І палають нежаті хліба...
Йдуть колони від пилі,
Посивівших солдатів,
Чорний дим та розруха кругом –
А скажіть, любі дітки,
Поки стихли гармати,
Чи синка не стрічали мого?
Посміхнувся матусі,
Молоденький солдатик:
Можна, матінко, я обійму,
Мов сестричку, мов неньку,
Бо ще б’ється серденько,
Тебе, мати, за рідну сім’ю!
Побажай мені, ненько,
Щоб живим я зостався,
Побажай смерть нещадну здолать!
Бо ще хочу я жити,
Хочу жито косити,
І дівчину сердечну кохать!
...І припав до серденька,
Не чужої вже неньки,
Порох нюхавший рано солдат,
Звав невтомно в походи,
В болотах не прохідних,
По Поліссю його автомат...
... Проминув ще годочок,
Вдарив грім в ясеночок,
Зелен ясен, мов свічка, горів,
Впав без вістки синочок,
Згорів, мов ясеночок,
Вріс корінням в Смоленській землі...
...Схоронила його матінка-земелька,
І кричав протяжно журавлиний ключ,
Виглядала двадцять років рідна ненька:
Ти ж казав, не плач, я повернусь…
Покривалом стали сизії тумани,
Мак червоний жарким літом зацвіта,
Де поліг ти смертю славною, солдате,
Вмита кров’ю та земля свята...
Прилетіла в маки білая голубка,
Тихо-тихо щось синочку воркотить,
В небесах благословенних стрілись двоє –
Син і Мати – нерозлучні назавжди...