Отам, за даллю – знову даль,
За нею – безкінечність,
Пісні свої поет писав,
Черпнувши з слова «Вічність».
Хтось розсміявсь, хтось шепотів,
Що хворий він, бідняга,
А той пісень нових хотів,
Проживши, мов бродяга.
І говорила вона з ним,
Премудрості Цариця,
Через перегуки вітрів,
Через натхненні лиця,
Сказали: ні, не Пушкін ти,
А він лиш засміявся:
«Із Пушкіним, простіть мені,
Ніколи не змагався.»
Також ніколи не терпів,
Коли плюють у вічі,
Коли гуртом – на одного,
Й похабно дружбу топчуть,
Коли підтакує тобі
Зрадливе лицемірство,
Коли штрикають у юрбі,
З розлюченим обличчям.
Лиш чув, як плакала душа,
Та, що пізнала зраду,
І знав, не коштує гроша
Злослів’я безпорадне,
І в час тяжкий лише писав,
Шукав у віршах броду,
І не любив, як з роботяг
Здирають з м’ясом кожу.
Про те, що бачив, то й писав,
Дав сам собі це право,
Бо поки по Землі ступав
Й людська боліла рана,
У рими він складав слова,
Що посилала Вічність,
І знав, що дні його – трава,
А слово – безкінечність.
Цариця пестила його
І сином називала,
Звичайно, він не знав того –
Й натхнення посилала.
І в слово душу він вкладав,
Запалював з любов’ю,
Леліяв, пестив, мов дитя,
Та – відпускав на волю.
Про те, що дітям говорив,
Потрібно розказати,
Бо пісні цій не задзвеніть,
Життєвих сил не мати –
"Не задирай гордині ніс,
Любов неси по світу,
Відрубуй підлій зраді хвіст,
Й не кидай слів на вітер."
2009Р.