Вже потухав багрянцевий наліт,
на золотавім спомині про літо,
а він гудів серед тривожних віт,
в пориві замираючи сердито...
Визбирував листки та розкидав,
де- інде над осіннім сумом саду,
то, ніби мліючи, додолу припадав,
шукаючи загублену відраду...
Останньою тривогою шумів,
і могутнів, і відчував свободу,
то інеєм на тусклому німів,
то струшував уривками негоду,
то ніби плакав проливним дощем,
то сонцем рідким гладив паутиння,
яке лягло на землю, ніби щем,
отам, де лілія завмерла в сновидінні...
Вже сок землі її не напував,
не веселились птахи щебітливі,
а він питав її, усе питав,
чи добре тут? чи може разом в вирій?
І спомин тихий- тихий навівав,
коли у білих пахощах купався,
в ранкових росах жагу гамував,
то зноєм припадав, то в ніч ховався..
...А що тепер? Чи жаль... Чи може жах,
що не вернути ні весну, ні літо,
як той солодкий не вернути смак,
який натхненно розділяв зі світом.
Притихнувши, з надією припав,
до світу сну, де мила спочивала,
і поряд з нею втому гамував,
вона, крізь сон, всміхаючись...зітхала...
2012Р.