Ми ніби летимо, як ті комети,
Які горять і раптом загасають.
Ми – вічність. Ми – закохані поети.
Тихенько так… Простори засинають.
І не обман, що нам життя це личить.
Обман у тому, що його багато.
Якби ж то знати, скільки доля зичить
І скільки нам залишено кохати…
А я люблю! Люблю усе на світі!
І землі рідні, і привабливі міста.
Люблю, коли дерева в листя вдіті…
І цілувать її закохані вуста.
Я так люблю людей красиві вчинки,
Коли спокійним є серцевий тон.
Невинний погляд, усмішку дитинки,
Й коли живуть з думками в унісон.
Настане день, загасне і моя комета,
Та десь позаду інша буде знов…
І що ж то значить це життя поета?!
І що ж то значить ця його любов?!
______________________
© R. Tserkovnyy, 2018