Мої вірші – життя ріка, душі пророщене зернятко.
Вони, як донечка моя, малесеньке іще дитятко,
На руки проситься, й за мить її я вже тримаю,
До мене прилина вона, я ніжно-ніжно обіймаю.
Тремтить так серденько в грудях, від радості радіє,
Від оченят блакитних тих душа моя аж мліє.
Не порівняти трепіт той ні з яким відчуттям,
Матуся і дитя – єднання це є найміцнішим почуттям!
Те почуття розтопить лід, загоїть рану, що ятриться.
Якщо ступив на хибний шлях – хай розум проясниться,
Щоб не траплялося в житті ніяких нежаданих бід,
Щоб у добрі зросло дитя, щоб доля усміхнулась вслід.
Щоб, як кохати – то сповна, щоби цінити те, що свято.
Щоб не грішити, бо гріха й без нас у світі так багато.
Це все хотілося мені донести до людей у слові.
На жаль, думи мої не всі, не всі такі казкові.
Крім радості я відчувала біль, той сум, той відчай і тривогу
За долі здолені людські, що бідкались на згублену дорогу.
Хто я така, щоб вказувати шлях? На це є Бог, його прозріння.
Але якщо від слів бринить сльоза, то сила слів моїх нетлінна.
Спасибі, Боже, за цей дар, що маю змогу я творити –
І для людей таких простих душу свою відкрити.
А вона плаче і цвіте, радіє і кричить від болю,
Кохає, рветься на шматки, така судилася їй доля.
Така вона, щоб донести правдиве сьогодення.
Я вдячна, Господи, тобі за милість і благословення.
За шлях солодкий і гіркий, бо кожен вік свій присмак має.
Що з нами завтра буде, вже про те, мабуть, ніхто не знає.
А зараз збірка у руках, душі пророщене зернятко,
ЇЇ плекаю і люблю, як ненька доню-янголятко.
Читаю, серденько тремтить, душа від щастя мліє.
Хай кожен з Вас в цю дивну мить зі мною порадіє!