цикл новел "Життя цегляного будинку" (з книги "Жити, щоби любити")
З того дня, коли дівчина, яку він кохав понад усе, у білому весільному наряді покинула його, Цегляний Будинок жив сподіваннями на зустрічі. Радів, коли Вона приїздила з високим хлопцем, що, як зрозумів Цегляний Будинок, став її чоловіком. Радів її посмішці і веселому сміху-дзвіночку, її ніжним рукам, якими Вона з обережністю зачиняла двері під’їзду. Він навіть звик, що той високий хлопець, її чоловік, називав її своєю коханою і обіймав, від чого Цегляному Будинку спочатку було боляче. Та які ж можуть бути ревнощі, коли він – усього лише цегляний будинок, і Вона і Він – люди!
Цегляний Будинок радів кожній зустрічі з Нею. Він ледве утримався, щоб не підскочити з радощів, і не відірватись від фундаменту, коли одного разу у двір заїхала машина і з тієї машини вийшла Вона, притискаючи до грудей такого ж білого конвертика, в якому колись давно і її уперше принесли до цього двору. Тільки конвертик зараз був з блакитною стрічкою.
Цегляний Будинок не міг навтішатися, коли Вона спускалась сходами з отим галасливим конвертиком, клала його у колисочку, сідала на лавочку біля під’їзду і колихала. Цегляний Будинок слухав ніжну колискову і намагався захистити їх від холодного вітру, від чужих очей, від будь-чого, що тільки могло перервати той чарівний спів. Він обожнював коли Вона приїздила. Він ждав її кожен день, кожен рік.
Так і цього разу, коли теплий літній вечір потихеньку обіймав місто, Вона приїхала зі своїм чоловіком на автівці. Машина зупинилась у дальньому кутку двора і з неї вистрибнув маленький, мабуть десь трьох рочків хлопчик, з волоссям кольору стиглої пшениці і великими карими оченятами. Малий був такий гарненький! І дуже схожий отими величезними розумними оченятами на Неї!
Цегляний Будинок майже усю ніч не міг стулити своїх очей-вікон. Вслуховувався у тишу, яку лише подеколи порушували проїжджаючи повз машини, і чекав ранку. Мріяв, як знову побачить її – щасливу, з неймовірною веселою посмішкою на такому знайомому милому обличчі.
Вона вийшла у двір, міцно стискаючи руку маленького хлопчика з волоссям кольору стиглої пшениці, і присіла на краєчок пісочниці, в якій і сама колись бавилась. Поряд на старенькій невисокій каруселі крутилися кілька дітлахів років п’яти - шести. Та Цегляний Будинок дивився на Неї і його серце, радіючи, мало не вистрибувало із грудей-стін. Разом з маленьким хлопчиком Вона будувала з піску дім. А Цегляний Будинок дивився на творіння двох пар цих рук і десь там у глибині його зростало якесь тепле відчуття – будинок з піску був так схожий на нього самого!
– Вона любить мене! – повторював чи то здивовано, чи то збентежено.
Цегляний Будинок так замріявся, що і не помітив як її маленький хлопчик з волоссям кольору стиглої пшениці зробив декілька кроків до каруселі, яка швидко крутилася, забавляючи дітлахів. Ще крок – і від потужного удару сидінням каруселі малюк, відлетівши трохи убік, впав. Спочатку ніхто навіть не зрозумів, що сталося. Кілька миттєвостей малюк кліпав своїми великими карими оченятами. А потім, коли кров зацебеніла з рани на його маленькій ніжці, яку пробив штир, що стирчав з-під поламаного сидіння каруселі, його очки заполонили сльозини. А Вона вхопила малюка, міцно притискаючи до грудей, цілувала його щічки і вільною рукою намагалась дістати із сумочки маленьку білу хустиночку.
– Мамусю, я не плачу! Я ж козак, я ж козак, – повторював хлопчик, а з його оченят викочувались дві великі прозорі сльози.
– Який же я телепень, – злякався Цегляний Будинок, – не міг передбачити, попередити, запобігти.
Глянув на стару карусель і зі злістю кинув їй:
– А ти, стара дурепо, чого ти так швидко крутишся? Ти не бачиш, що дитинча поруч?! Розуму не нажила за свій вік?! Бодай би ти краще заіржавіла!
Цегляний Будинок ладен був покарати і самого себе, і стару налякану карусель. Він бачив, як сльози його улюблениці падали на маленьку голівку хлопчика та на його волосячко кольору стиглої пшениці.
– Вона не пробачить мені. Не пробачить. Вона ніколи більше не приїде до мене, – з розпачем прошепотів Цегляний Будинок і гірко заплакав.
Та сліз тих ніхто не бачив: ані Вона, ані маленький хлопчик, ані стара дурнувата карусель.