Мені колись бабуся говорила,
Що буде йти країною війна...
Що буде плакать кулями країна,
Горіти будуть села, сиротіть дома...
Та я була тоді іще малою,
Не вірила в страхи, і не могла
Навіть подумать, що пройде юрбою
Смерть Україною як чорная вдова,
Накине чорну шаль на півкраїни,
Слізьми омиє душі матерів,
І тисяч забере життів, створивши
Безсмертнії полки своїх синів.
Сивіє літом степ від куль й розривів,
Трава чорніє - крові напилась,
І у людей надія в душах овдовіла,
І страх наводить... коли чуємо - Донбас!.
Як можна причинити стільки болю
Країні, де гуляє степом медонос?...
Там верби плачуть гірко над рікою,
І стогне дуб, вібравши ріки сльоз.
Там смерть панує, з голодом обнявшись,
Іде із хати в хату в мирний час,
Гуляють парою, до долу в чорних рясах,
Два палача, що мають свій наказ.
Вони радіють - там де біль і голод,
Де смерть руйнує душі і серця...
Та може встрічного їм завдамо ми болю?
Здолаєм іго страху... погоним на живця?...
Та тільки як війну цю припинити?
В країні, де гуляє смерть і голод.
Нам зостається тільки лиш молитись -
«Як на землі, так і на небесі.
Спаси нас Боже,
і людство сохрани...»
Від голоду, від смерті і від болю, Нехай росою стане мамина сльоза, І Ангел миру вирветься на волю... Хай кожен доторкнеться до його крила...