Багато у світі поезії вигаданих історій. Та, все ж вони не перевершать реальних.
А фото - підсилюють реалістичність.
Одного сонячного дня мій тато, Труш Петро Оксентійович, приніс "пластинку" Анни Герман.
Голка програвача, плигаючи по горбикам та ямках чорного вінілу передавала невмирущий та неповторний голос жінки. Насамперед жінки.
Хіба ж вона могла передбачити, що в далекому 2018 році незнайомець-шанувальник її таланту, в обідню пору, згадає білими маргаритками, що Анна, насамперед, жінка.
Тішить серце, що я перший, 8 Березня приніс їй живі квіти... та сумно, що така велика країна Європи забуває за доньку, котра є її символом і, - стоїть в одному ряді з Коперніком та Шопеном.
В тюльпанах Варшава, трояндах, мімозах.
У поглядах: свято жіноче, весняне.
Крижини на Віслі, - як сум за морозом...
У закутках сніг, що ніяк не розтане.
Варшава в тюльпанах: червоних та білих
Майбутнє поволі приходить у Світ.
Щасливих багато, усміхнених, милих...
Столиця збирає з народу весь цвіт.
Лишень маргаритки, тривожно-самотні,
Чекають на зустріч, як пам'ять, як пісню.
Моменти тріумфу - вони незворотні,
Назавжди у серці: моєму та міста.
Відкинувши справи, залишивши друзів, -
Лиш дякую Богу за голос та тишу.
Що вдасться зробити у замкненім крузі?
Змінивши всі пе'ра на кла'ву та мишу...
Стежина у часі: від серця до серця.
І "ехо" відлунням крізь роки звучить.
- Що наше життя? - а, - душа... - це ж люстерце!
Хоч довге у когось... Та Щастя, - лиш мить...
Моєму татові присвячується! 8 – 18 Березня, Варшава, Гірка Полонка, Торгановичі 2018 року.