Літа прожиті гаснуть не відразу,-
Самотність їх заганяє у кути...
А я не знав, що зустріч ця так вразить...
Скажи мені, чи це відчула й ти?
Де почуття - замулені джерельця,
Щезають тихо в повнім забутті,
Я так хотів твоє зігріти серце
В своєму неспокійному житті.
Мої слова, що пахнуть лиш тобою,
І сни мої, що марять наяву,
Ідуть до краю стежкою рудою,-
Без тебе не бажають, не живуть.
Тебе я хочу бачити щомиті,
Де світ без болю, зла і нарікань...
Лише востаннє можна так любити:
Повір мені... і обіч мене стань.
Доганяють вже роки осінні,-
Тільки дива побільшало в мене...
Як я вижив в отім потрясінні
Смолоскипів палаючих кленів?