Чекаю на Весну, пантрую та чапію, а що ж поробиш, як Біла, з доброго дива, так вгризлася в багнюку,що ніяк не виколупаєш. І Злодюга почувається, як вареник у маслі. Звісно, потворі не в змозі вступити і на слід красуні. Але здається, нікому піднести Неполоханій печеного рака та нагодувати потиличниками.
Та неодмінно зіп‘ється на молоді, прудкі ноги теплий, рясний, духмяний дощик і намастить салом паплюжні п’ята, а надвечір заверне у м’яку невідомість габи туманів. Каверзуля запручається.
А ранком над масним Мокрієм розбурхається, повнесенька свіжою, нескореною енергією, громовиця, осипле гострими громовинами льодоформовану Сніговицю, грізно дмухне полум’ям, та здере з принишклої, вже картату, кошлату, колись білу, шубу, зіб’є пиху та перетворить на пшик.
Тоді, хоч із коліна вилупити, а таки доведеться підкореній принести весну в пелені туману. А потім вже і податись по бурхливих, гомінливих струмках у гін краї.
А замість збіглої вже чимчикуватиме народжена, чарівна Красна дівиця, що невдовзі проявиться та заквітчає, заколисає, зачарує нас теплою радістю!
Пантрую – чекаю пильно. Чапію – чекаю втомлено.