давай жити кришталево й не бути грішними,
вином і хлібом стікати крізь пальці бога,
відчути тіло як очі його і погляд
Й не бути у чомусь як завжди винними.
Розсмокчемо мову, розлижемо кожне слово,
шматочки літер наколемо на виделку,
І обгорнувши спочатку наче цукерку
Відправим до рота дияволу, як підкову.
Відчуй як штовхає, немов корабель у штормі
Розбиту гойдалку чи то твоє обличчя,
Ми всі сучасні поети середньовіччя,
Загублені, пані, скажіть на якій платформі.
Та пані мовчить і шепоче немов волосся,
В долонях тримає присмерк і безпросвітність,
Коронували побожників і вагітність?
Та й там заселились смерті стрімкі колосся.
Такі принишклі, поговір на канапці з медом,
Який ми беззвучно злижемо як молитву.
Що Бог розкаже вдивляючись в перспективу?
Ніколи з тобою не жити нам кришталево.