Може переночуєш у себе як втраплю під дощ,
Заблукавши у світі примарнім поснулого міста,
Хтось зустрічний на скруті, то, мабуть ,котрийсь з листонош,
Дасть конверт без адреси й нічого не схоче повісти.
Я постукаю тричі, шкода… То ж і не відчиняй,
Лише так, до дверей притулюся спиною в порозі,
Ніч мине, як і час збайдужілий, вмовляй не вмовляй,
Ми в тенетах отих і жиємо неначе в облозі.
Враз привидиться ніби відвернулись усі ліхтарі,
І не каже нічо подірковане небо,- що далі?
У цій темряві брами виглядають як вівтарі,
Десь за ними витає прийдешній світанок реалій.
І на сонці ізнов затуркочуть міські голуби,
Позаяк літочислення вкотре числитиме днями,
То дарма як не вдома заночую й цієї доби,
А десь там, де є ти, спакувавши валізу із снами.