Спекотно і сонце падає на дахи
Я ладен усе віддати настріч йому
І я памятаю, як я ії просив:
"Неси ж бо зі мною поруч мою суму"
Вона вже забула, між цвинтарів, аптек
Щоночі збира старанно нові зірки
А сонце міста ковтає, мов той генсек
Що хоче, щоб світ складався лише з води.
Для неї ж це сонце - наче його й нема.
Крокує босОніж, ззаду горить асфальт
І дим поглинає постать... І все дарма.
Лишаться лиш заголовки газетних шпальт.
І я піднімавсь до сонця, яке любив
І крила здригались й корчились у вогні
Одначе, занурити в нього свій меч ще встиг.
Ненавиджу сонце, що світить лише мені.