Беру до рук зібрання "Кобзаря",
і поринаю в море неспокою
Світ золотить вечірняя зоря,
Хлоп'я маленьке кличе за собою.
Мене питає: "Чи хотіла б ти
Піти зі мною ген до небокраю,
Щоб золоті побачити стовпи,
Якими сонце небо підпирає?"
На березі присяде відпочить,
З-за пазухи паперу клапть дістане.
І довго-довго мовчки шурхотить,
Малює щось, поки і ніч застане.
По білім чорним вугликом веде
Орнаменти, узори і сплетіння.
Що ж то за постать в сутінках іде?
- Тарасе! Де ж ти, капосна дитино?
Сполоханий сестрою, підстрибне,
Папір сховає і гайда до хати.
І потайцем покличе і мене.
Та я лишусь на березі стояти.
А солов'ї розхлюпують пісні,
І хрущ гуде мрійливо-муркотливо...
Так хороше і радісно мені,
Що я, мов те хлоп'я мале, щаслива.