Кузнецов Сергей Александрович (1959 г.р.), поэт, прозаик
и художник, член Союза писателей Украины, г. Миргород
(переводы Николая Дика)
Ліні Костенко
Лине Васильевне Костенко, украинской поэтессе.
Ну, що сказать? Чи справді я поет?
Про те пишу, що справді є болючим?
Чи, так собі, словесний пірует,
Пишу щось просто так, тому що скучив?
Чи, може, легко так співаю, як птахи?
Незлим струмочком тиха мова лине?
А може, краще про гріхи? Бо ж є гріхи!
Ну, може так, як у Костенко Ліни…
Віршем прилизаним не зрушиш ні на крок,
Не буде спокійніше для сумління.
А може, все ж натиснуть на курок,
Щоб забриніло так, як у Костенко Ліни?
Не завжди все солодке – є й гірке.
Я не гончар, ваять не вмію з глини .
Але хотів би виліпить таке,
Щоб навіки, як у Костенко Ліни.
Поет співає правду, хоч ти ріж,
Хоч знає, що колись загине.
Бо краще все ж - „по лезу босоніж”-
Кричати вголос, як Костенко Ліна!
***
Лине Васильевне Костенко, украинской поэтессе
Ну, что сказать? Я истинный поэт?
О том пишу, что побуждают муки?
Иль, так себе, словесный пируэт,
Пишу пустяк бессмысленный от скуки?
А может быть пою я птичью песнь?
И речь стекает ручейком незримо?
А, может, про грехи? Грехи-то есть!
Ну, может так, как у Костенко Лины…
Стихом простым не сделаешь шажок,
Не станет совесть от него невинней.
А может, всё же надавить курок,
Чтоб зазвенел, как у Костенко Лины.
Не сладко всё, есть горький непокой.
Я не гончар, ваять не смог из глины.
Но стих желал бы вылепить такой,
Чтоб на века, как у Костенко Лины.
Поэт – он правду «режет» прямиком,
Хоть знает, что когда-нибудь погибнет.
«По лезвию ступая босиком»,
Кричу, пою я – как Костенко Лина.
***
Батьківський дім
Мій батько встиг зробити на землі
Все те, що чоловіку треба -
Будинок затишний, і я на його тлі,
І дуб кремезний підпирає небо.
Той дуб при хаті пильно поглядає,
Як вартовий на чатах з висоти,
А восени він жовтий лист скидає.
То, нібито, з минулого листи.
Батьківська хата – рідная домівка,
І старий дуб, що має добру душу.
Є щось в житті дорожче за готівку,
Що й я онукам передати мушу.
***
Отчий дом
Всё то, что должен истиный мужчина,
Отец успел мой сделать на земле -
И дуб до неба расправляет спину,
Уютный дом, и я в его тепле.
Тот дуб за домом строго наблюдает,
Как часовой с небесной высоты,
А жёлтый лист под осень опадает,
то мне письмо из прошлого летит.
Мой отчий дом – пристанище родное,
И дуб старинный сердца благодать.
Есть что-то в жизни самое святое,
Что я обязан внукам передать.
***
На Батьківщині
Садок вишневий коло хати,
Хрущі і бджоли, коровай.
Тут запах меду, запах м’яти
Домівку рідну укрива.
Тарасова джерельна мова
Співає тихо у душі.
Співає тихо знову й знову,
Тому і пишуться вірші.
Троянди розцвіли барвисто,
Любисток, мальви і бузок.
Це розповідь про особисте,
Про щось з дитинства і з казок.
Туман біліє літнім ранком,
А потім сонечко встає.
Матуся сива біля ганку –
То Батьківщина, то моє!
***
На Родине
Садок вишневый возле хаты,
Жуки и пчелы, каравай.
Здесь запах меда, запах мяты
Родимый дом и отчий край.
Тарасов родниковым словом
Поёт тихонько на душе.
Поёт тихонько вновь и снова
Стихи родятся в неглиже.
Расцвёл розарий незабвенный,
Любисток, мальвы и сирень.
Рассказ о лично - сокровенном,
Как будто детских сказок тень.
Туман белёсый оседает,
А позже солнышко встаёт.
Мамаша на крыльце седая -
То край родной, то всё моё!
***