Зустрілись над могилою героя...
Ридало небо ливневим дощем...
- Пробач, моя вина перед тобою, -
сказала, а у серці тьохнув щем.
- В ту мить лиху, в останню ту хвилину
твій заштовхнув мого у БТР...
Твій син урятував мойого сина,
а сам лежить у цій землі тепер...
- Нема у тім зовсім вини твоєї, -
затисла руку у своїй руці, -
він би хотів, щоб стали ми сім'єю...
Сльоза дощу скотилась по щоці...
В душі ятріла неприкрита рана:
дитину пригортав до себе Бог.
- Тепер твій син мені за сина стане.
Він має жити. Жити за обох.
Під чорну парасольку похилились
дві голови в жалобі й сивині.
А небо мовчки плакало й дивилось,
як люблять матері своїх синів...