Переді мною глобус нашої планети.
Дивлюсь на нього і так гірко на душі.
Мабуть, нема країн, близьких чи далеких,
Де б не жили співвітчизники мої.
Багато нас по світу, ой багато...
І скрізь ми свої, та всюди ми чужинці,
Але для всіх нас; Україна рідна мати,
Мої рідні земляки-браття українці.
Чия ж вина, скажіть мені панове,
Що мій народ сьогодні, мов жебрак,
Блукає по Європі; ситій, "новій"
І спокою йому нема ніяк?
Хто знає скажіть, у кого запитати
Де те щасливе майбутнє, де воно?
І чи довго ще отак йому блукати,
Підмітаючи чуже лайно?
Чому народ, талановитий, роботящий
Немає спокою ні в ніч, ні в день,
Повинен кидати напризволяще
Одну із найбагатіших земель?
Хто і коли буде відповідати
За ці експерименти над народом?
Скільки йому іще слізьми вмиватись,
Витираючись дірявим сподом?
А маємо все, що лиш душа бажає;
Родючі землі, клімат золотий.
Не трусять землетруси, вулкани не стріляють,
Не заливає землі дощик проливний.
І нам би жити, та дякувати Богу,
За те, що поселив на цій землі.
Так нам до цвинтаря, Чорнобилем звели дорогу,
І ми ідемо, по ній, знедолені та злі.
То хто ж виною, що керують нами
Брехливі злодії, зажерливі, бездушні?
А ми повинні звати їх панами,
За те, що чорту продалися їхні душі.
Так, час не той, щоб брати в руки вила
І нагадати коліївщини часи.
Людина зараз проти армії безсила.
Вони це знають, суччі сини.
Їх не проймеш ні словом, ні сльозами,
Вони, мов істукани кам'яні,
Від нас народу за сімома замками;
Холодні, непідступні, мовчазні.
Мовчазні до злагоди, до щастя,
Балакучі до обіцянок, брехні.
Тому ми й е такі нещасні,
Блукаючи по всій землі.
І мабуть, іще довго так блукати,
За безцін несучи у світ таланти.
Долі ліпшої, для сімей своїх шукати;
Люди з "вільної" країни, українські емігранти!