Така в мене карма – знаходити квітку прив’ялу,
Самотню й ніким не политу, тихеньку й сумну.
Лишень приголубиш, розгледиш красу ідеалу,
Зігрієш словами, полюбиш, впадеш в її нурт…
Здається, що квітка тобі посміхнулась чарівно,
Свої пелюстки підняла, розповсюдила цвіт.
Вдихнеш аромат неземний і щасливий постійно,
Неначе на сьомому небі й жаданий політ
Здіймає на крилах і ось, на вустах, присмак раю,
Вже близько подія, коли радо щем засурмить.
Мов сонце з-за хмар, до шедевру її виринаю…
Та квітку, як завжди, зриває хтось інший за мить.
14:29, 14.06.2018 рік.
Зображення: https://fabulae.ru