НІЧНІ БАТАЛІЇ
із циклу новел "Життя цегляного будинку" (книга "Жити, щоби любити")
Цегляний Будинок поважав своїх мешканців. Бо ж вони здебільше на це заслуговували: дружні були, і один одному допомагали. Він знав про цих людей майже все, турбувався про них. Іще Цегляному Будинку здавалось, що слідкувати за порядком ніхто краще за нього не зможе.
Був пізній вечір. Листопадова прохолода розігнала любителів вечірніх моціонів по квартирах. Хлопець (Цегляний Будинок знав, що було йому сімнадцять років і жив він на третьому поверсі), наспівуючи тихенько якусь пісеньку, підходив до будинку.
– Мабуть, з побачення повертається, – розсудив Цегляний Будинок, – Ой, хлопче, обережніше! Тут у дворі якісь гості. Не наші вони. Та й взагалі не подобаються мені.
Хлопчина завернув за вугол будинку і попрямував до під’їзду, не звертаючи уваги на чотирьох чоловіків, які диміли цигарками неподалік. Коли хлопчина порівнявся з ними, один з компанії, зробивши крок убік, перегородив йому дорогу:
– Гроші так віддаси, чи фейс треба попсувати?
Цегляний Будинок аж настовбурчився:
– І не соромно? Хлопець молодий, а ви здорові мужики?!
Хлопчина зупинився. Оцінка ситуації була миттєвою. Думка промайнула, як постріл:
– Моє чемпіонство в області із самбо тут не допоможе. Краще б я був спринтером, – він влучним сильним ударом у груди відкинув чолов’ягу на його товариша.
Далі все відбувалося зі швидкістю польоту кулі.
Одним стрибком хлопчина опинився біля дверей. Рвонув їх на себе так, що ті сердито гримнули, мов розрив гранати, і дужими стрибками, через кілька сходинок, понісся на свій третій поверх. Чолов’яги трьома парами ботинок важко тупотіли бетонними сходами позаду. А ті, невдоволені таким нахабним нічним натиском, стоголосно виявляли своє обурення.
– Ага, один не побіг усередину: мабуть, добряче наш хлопчик таки йому дав! – зрадів цегляний будинок.
Думка, що батьки ще не сплять, бо завжди чекали на його повернення, обнадіювала хлопця: двері мають бути не замкнені!
І вони дійсно не спали. Батько сидів на дивані і розгадував кросворд. Гримання дверима і багатоголосне тупотіння сходами вмить, ніби вибуховою хвилею, підкинуло ветерана війни. Боковим зором вихопив з купи інструментів і різних післяремонтних залишків, що стояли у кутку біля вхідних дверей, обрізок важкої металевої труби: і рука вже автоматично потягнулася до неї.
– Що там усередині коїться? – водночас здивовано і схвильовано подумав Цегляний Будинок.
Коли хлопчина підлетів до квартири, двері відчинилися назустріч, і батько пропустивши його, ступив босими ногами на холодну кахельну підлогу коридору. Чолов’яги трьома парами отетерілих очей на якусь мить втупилися у високого широкоплечого міцного чоловіка, з татуювання морської піхоти на плечі, на якому з одежі тільки й були що труси.
Чолов’яги, ще з більш, ніж підіймалися, блискавичною швидкістю посипалися, мов велика картопля, сходами униз.
Знову гримнули гучно і невдоволено важкі двері, випустивши у двір людей-картоплин. І вони покотилися у різні сторони.
Цегляний Будинок тепер вже з цікавістю споглядав на це дійство. Посеред двору гарчав мотоцикл і світив потужною фарою на двері під’їзду.
– Це, мабуть, один з покидьків прикриває відхід своїх невдах, – промайнула злорадна думка у Цегляного Будинка десь під його дахом.
Важкі двері знову гримнули, тепер вже войовничо-переможно, і випустили у холодний листопадовий нічний простір свого босого і напівголого ветерана, з важким обрізком металевої труби у руці.
Люди-картоплини тим часом швидко викочувались із двору у різних напрямках.
– Ех, не наздожене їх, аби ж був один, а то чотири, – прорахував ситуацію Цегляний Будинок, – хоч би трубою влучив у того, що на мотоциклі!
І в ту ж мить обрізок металевої труби дзенькнув об якусь металеву штуковину мотоцикла. Той перелякано зойкнув і рвонув з двору.
Ще довго Цегляний Будинок не міг заспокоїтися, обмірковував побачене. І тільки коли вже глибока ніч огорнула все довкола, він прикрив свої очі-вікна і задрімав.
А зранку, побачив як мешканець з другого поверху, легенько відчинивши двері, випав у ранкову прохолоду, запалив цигарку.
– Привіт, – почувши голос незнайомця, який неквапливо підходив, Цегляний Будинок почав з цікавістю його роздивлятися. Після нічних подій його тепер цікавила кожна деталь.
– Слухай, що у вас тут відбувається? – знову почув голос незнайомця Цегляний Будинок, – Я пізно ввечері хотів до тебе зайти. Заїхав, посвітив фарою, щоб розгледітися. І тут з під’їзду вискакує якийсь голий придурок і жбурляє в мене куском металевої труби. Добре, що мене не зачепило, тільки мотоцикла трохи. Треба тепер рихтувати.
– А нема чого вночі шлятися по чужим дворам, – пхикнув вдоволено Цегляний Будинок, – та ще й очі хорошим людям засліплювати! Знай наших! – і він переможно гримнув важкими дверима перед самісіньким носом незнайомця.