Пiжмурки
Зимові канікули завершились. І знову потрібно пірнати у темряву, в одній руці тяжкий портфель, в іншій палиця, бо потрібно відбиватися від сусідської вівчарки. І так, кожного ранку, лячно в цю темряву пірнати та йти до школи. Тиша крізь дитячий гомін виривається і знову ховається. То собака загавкає на тому кутку, де живеш ти, то на іншому. Зима, корів не чутно, лишень собаки та сміх, галас школярів. Все звичне та знайоме. Ось нарешті зупинка, колона танків повертається до частини, так що ранку. Там з далеку два вогники, це наш автобус, сьома ранку. Хто сильніший, та більший, швиденько пірнули всередину, нас багато, ногою нащупала тверду поверхню, поставила другу ногу, крайня, взятися нема за що, автобус рушив, набирає швидкість, двері не зачинені, я на самій низькій сходинці, ось, ось впаду, хватаюсь за чиїсь штани, поштовх в груди і знову темрява. Холод, лід у всьому тілі, на вулиці день. А в очі летять зірки і так швидко, занурюються в мізки через очі і наче розпечене вугілля проникають в кожну клітину тіла. Чую гуркіт мотора автобуса, такий знайомий, знаю, що не не нашого «Пазика», а так гуде «Лаз». Промайнула думка, так це ж восьма сорок п’ять. Через 15 хвилин дзвоник на перший урок. А я лежу на льоду, на самісінькому початку моєї вулиці. Це десь метрів 350 від зупинки. До школи два кілометри і той несамовитий страх, спізнилася до школи. Мама третій місяць в лікарні, тато в цю пору йде на роботу, а я спізнююсь на перший урок. Все наче в тумані, потрібно бігти щодуху, але я не здолаю за 15 хвилин цю відстань. Нічого не зробиш, додому дороги нема, там за прогул будеш покарана, тільки до школи. Що було далі, вже не пам’ятаю, але я на уроці російської літератури, мене визвали розповісти вірш, я його гарно вивчила, а зараз шукаю рядочки, та в голові моїй їх нема, тільки темрява та провалля. Розум на шаленій швидкості шукає рядочки, а вони розкидані. Він намагається один рядочок притягнути до іншого, чому ж вони такі тяжкі, ніяк не складаються до купи, та що ж це таке? Чому вони тікають, ховаються, граються в жмурки. Сідай. Два. Наче молотом по голові. А ті рядочки, наче зговорилися, тікають від мене і ховаються в темряві німій. Математика, знову викликають до дошки, о боже цифри теж наче оскаженіли, тікають від розуму, який хоче скласти їх до купи, та не може. Сідай. Два. І сором наче кип’ятком обдав все тіло, а розум шукає рядочки, та ті кляті цифри, що десь поховалися в шпаринах темряви. Темрява наче грається в жмурки з розумом, а я йду і шукаю, складаю до купи все, що було загублене в ту мить, коли голова торкнулася льоду.