Загадка дитячої мови
Моїй онучці Світлані
----------------------------
Хоч неймовірна спека дошкуляла,
Хоч гнув траву холодний вітер рвучко,
У подорож із дому вирушала
Компанія «туристів» – я і внучка.
Ходили ми у подорожі звичні,
Маршрути обирали не ледачі:
Шкільне подвір’я, дитсадки столичні
Та ігрові майданчики дитячі.
В одному місці – стигла обліпиха,
А в іншому – якісь маслини з лоху,
А десь іще зостались нам на втіху
Жовтенькі сливки та малини трохи.
На гойдалках гойдав тебе, маленьку,
Співав тобі я пісеньки веселі,
Подобались Світлані посиденьки
В хатинках і в залізній каруселі.
Одного разу вдома щось роблю я,
Аж ось підходить крихітка-онука
І ніби в небі ручкою малює,
Белькоче й тягне дідуся за руку.
Сиджу, мов пень, неначе гриб обабок,
І не збагну, про що ж дитина мовить?
А внучка каже: «Діду, а кагабок!..»
Та я ніяк не розтлумачу слово.
Одне лиш зрозумів: гуляти хоче…
Мерщій збираюсь. Нам мандрівка – зваба!
І внучка одягається охоче
Та примовляє знову: «А кагабок!».
Веду дитя до гарної хатинки,
Що так майданчик файно прикрашає,
Сидіти в нім і розглядать картинки
Давно моя онука полюбляє.
Але дитя веде мене все далі,
Аж до пісочниць, де навіси куці,
Де височіють прапорці на палі,
Драбинки, щогли зварених конструкцій.
Я зрозумів онучку! «Це ж – кораблик!..».
Дитина посміхнулася: «Кагабок!».
* * *
© Олег КРАВЧЕНКО