«Одного дощового літа, не пригадую який то саме був рік», - почав розповідь художник. Він малював тоді краєвид неподалік від Єлисейських Полів. Вже кілька днів була гарна погода, - крізь листя дерев пробивались золотаві промінчики ранкового сонця. Неподалік гуркотів невеличкий водоспад, у бризках якого сяяла маленька веселка. Саме її, в оточенні кам’яних брил, бажав намалювати художник. Трохи далі, за дзеркальною поверхнею води, був старовинний кам’яний місток, а навколо стояли могутні екзотичні дерева, яким було багато за сто років. Трохи далі росло тюльпанове дерево, платани, корабельні сосни та інші красені-дерева.
Робота над краєвидом добігала кінця, на полотні відчувалась ранкова тиша і якийсь дивовижний спокій. Художник подивився ще раз уважно на веселку і нахилився до своєї палітри. Неподалік від цього місця, де малював художник, жінка років тридцяти п’яти за віком, робітниця парку, мітлою, зробленою з листя, замітала алею. Етюд майже був закінчений і вже дві веселки вигравали всіма кольорами. Одна намальована, а інша справжня - над водою. Художник клав на полотно останні мазки. Раптом якийсь страшенний гуркіт, наче постріл із тисячі гармат, наче страшенний вибух, що продовжувався якусь мить, здригнув усе навколо. Художник підняв голову і побачив: могутній велетень з гладкою світлою корою лежав на землі. Дерево впало саме на те місце, де знаходилась жінка, яка працювала сьогодні свій перший день у парку. Одразу весь краєвид спохмурнів, навіть кудись щезли веселки. Художник швидко підбіг до дерева. Невже та жінка загинула, вона ж була саме тут. Через кілька кроків він зупинився, побачивши, що обидві веселки спускались над Землею, тримаючи попід руки перелякану жінку. Ще мить і вона вже стояла на землі поодаль він впалого дерева, а веселки, посміхаючись, зникли.
Отямившись, художник підійшов до мольберту, подивився на картину і краєвид, протер очі, ще раз подивився - дві веселки, одна над водою, а друга на полотні, знову були на своїх місцях. Отакий випадок був одного літнього ранку у славетному парку.