Покинувши мечі свої калені,
Несхитні серед лементу юрби,
Стояли на скривавленій арені
Фракійці Севт і Терес, два раби.
Вже наглядач підняв убивчу зброю,
Із цирку вже знак смерті подали.
І впали гладіатори обоє,
А рук своїх усе ж не розняли.
І на очах патриціїв пихатих
Небачені зросли червоні квіти
З мечів “ледачих варварів” умить.
Рабів непослух легко покарати,
А справжню дружбу вам не загасити,
Коли вона ясним вогнем горить.
5.06.1995