Безконечні нитки води пришивають небо до землі розмаїтими швами:
Уперед голкою і назад голкою –
Щоби купи трималися гори з лісами,
Люди із хмарами,
міцно-міцно, і ніхто з них не загубився.
Дощ – то тамбурний шов,
По замурзаній шибці вагонів,
По вигинах пагорбів,
Що стікають струмками, як ніжністю.
Срібна голка води злітає і падає,
Петельками і стеблами, гладдю і ришельє,
Ажурними та глухими (як кропива) швами,
Вниз і вгору:
З хмари над моїм селом –
до святого брудного Гангу,
Зі сконденсованих крапель
на шпичаках кактусів у Аравійській пустелі –
до грубого насту Антарктики.
Ця планета води, однієї для всіх,
Що тікає, що пере-тікає вниз і вгору,
В усіх агрегарних станах
(Твердому, рідкому, газоподібному) –
Дихає,
Дихає і гаптує,
Хрестиками мережить,
Ще й пісню мугиче
Про дощик і борщик:
«Вийди!»
І виходить,
Весь Світ – це вода,
Мінлива, манлива,
Безконечно мудрий Солярис,
Що осідає крупинками солі та досвіду
На засмаглій спині людського дитинчати –
Голенького та дурного
Попри всі мільйони років перероджень,
Попри всі недолугі піщані замки,
Вибудовані на березі Води Вічної.
І стоїть немовлятко, задерши голову,
І дивиться в небо, що стікає на нього ніжністю,
І супиться, і винаходить парасольку,
Бо кров людська – на хвилиночку! - не водиця,
Не водиця ні разу.