Долаючи з Батурина дорогу
на Крим турецький й Запорізьку січ,
стрів біля річки кобзаря старого
козацький сотник Дума віч-на-віч.
Сидів сліпець на березі крутому
і піснеслів наспівував сумний.
Давно старий не мав сім’ї і дому,
тож душу укладав в переказ свій.
Перебирав співець бандури струни
і над обривом линули слова.
Співав про ліс, полів зелені вруни,
як не була ще сива голова…
Приліг отаман поряд, пісню слухав,
думки снували в буйній голові.
Ще плескіт хвиль доносився до вуха
та коник вторив старцю у траві.
Дивився то на Вовчу, то на луки,
на Бурханів підкову вдалині
і згадував кохану, що розлуку
не витримала з милим в чужині.
Пригадував козацьких побратимів,
з якими Україну захищав.
Чув клекіт бою, барабанних ритмів
і вогник у очах його блищав.
Родився в цих краях і тут він виріс,
та юнаком подався геть, на Січ,
бо зненавидів хлопця, його щирість,
старий поміщик, клишоногий сич.
Його Оксану той віддав татарам,
і тим собі свободу лях купив.
Душа козацька вимагала кари,
тому сича минулоріч убив.
У пам’ять про Оксану, побратимів,
про всіх, що полягли за рідний край,
він вирішив, що вернеться із Криму
і закладе на Бурханах їм гай.
Та не судилося, бо й сам загинув Дума
із турками в нерівному бою
і не дає мені його задума
забути про історію свою.
На згадку про Оксану чорноброву,
про Думу, всіх загиблих козаків
все ж хочу насадити гай-діброву,
щоб пам’ять збереглася на віки.
Беріг щоб кожен дуб козацьку душу,
а буйні крони пам’ять всім несли,
перетворивши в рай закляклу сушу
і українство, сам народ, спасли.
Хай бережуть козаччини основу
і по землі розносять предків цвіт!
Такою у майбутньому діброву
я бачу через сотні довгих літ.
09.08.2018