Так сталося, що мої найближчі друзі,
Мертві художники та поети,
Незабутні актори та загублені у часі музИки,
Що живуть на сторінках недописанних мемуарів,
Гнівних памфлетів, та у серцях шістнадцятирічних.
Я бачила ці обличча на старих зім'ятих листівках,
Вчитувалася у літописи дряпані на стінах під'їздів,
Впізнавала у гіркому сигаретному присмаку,
Старих бібліотек та блошиних ринків.
Вони приходять близько опівночі,
Пропонують лікери та віденську каву,
Розповідають про зйомні паризькі квартири,
Та про жінок, яких вони завжди пам'ятають.
А коли вони замовкають, я прочиняю вікно,
У болючі квітневі ночі.
Я чую дикі циганські співи,
Бідні, знедолені, та невимовно щасливі.
Нікому не відомі, але впізнані у цілому світі.
Чуєш, солодкий мускус, їхнього спраглого, юного тіла?
Їх очі блищать, а оголені плечі,
Тьм'яні та гострі, як леза ружійних штиків.
Вони миють ноги у талому снігу та перших весняних калюжах,
Матюкаються моравійською,
А іспанською зізнаються в коханні.
Ми з ними не надто близькі,
Мабуть тому здатні на відверті зізнання,
Наша далекість - найвищий гарант довіри,
Вони не знають мого прізвища,
А я не знаю якої вони дотримуються віри.
Вони звідси нікуди не поїдуть,
Вони живі лише у цьому гнилому сірому місті,
Якби їх влада, вони б спалили усі вокзали та потяги,
Вивели з ладу усі автобуси та маршрутки,
Бо кудись іти має сенс - лише пішки.
Я знайомлю їх з моїми потойбічними друзями,
Тими, що помирали у Венеції,
Пили у Франції,
Кохали у Амстердамі,
Тікали у Мексику,
І ніколи не поверталися.
Кажу, що теж напишу мемуари,
Про них, моїх бродяжок, з вулиць старого зів'ялого міста.
А цигани сміються,
Відвертаються від книжок у бік сходячого сонця,
До якого усе життя так прагнуть,
І, на щастя, ніколи не долітають.
Такі дикі, виразні, безталанні.
Юні, безмежно живі та переламані.
Чорно-біла плівка лежить поза межами їх світосприймання.
18