Эта поэма, вызвала бурю противоречивых откликов моих многочисленных друзей, и не менее многочисленных недругов.
Многие меня обвиняли в том, что я не отразил геноцида одного народа в отношении другого (я не считаю так). Другие мне ставили в упрёк, что я не совсем лестно отозвался в поэме о правящей партии того времени, - большевиках.
А я написал поэму со слов своего отца, который в то время оказался в гуще событий у себя в родном селе в Украине...
Хочу выставить на суд читателей. Каждый небезразличный Ваш отзыв, - будет принят мною с пониманием.
ГОЛОДОМОР…
(Поема)
Зі слів мого батька, - КОЗИРА Івана Максимовича, 1902 року народження; село Мартинівка Старо-Костянтинівського району, Хмельницькій області.
НА цій трагедії не слід спекулювати,
Людське це горе виставляти напоказ.
А треба мовчки шанувати, й пам’ятати,
Чемно і уклінно, без прикрас…
Усім нам треба добре зрозуміти,
Що коїлось тоді у ті роки. –
Як можна з каменем на серці, поруч жити,
Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..
ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.
Та пам’ять тих років не згине у віках:
Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -
Нема вже більше слів, і сил нема в руках.
НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..
Родюча скрізь земля, та всюди недорід. -
А може слід було, навколішки всім стати,
І Хрест Святий на груди, покласти було слід?
Вклонитись до землі, по гордість приховати,
Нечисту думку вголос, нікому не казать.
Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,
І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..
І день, і ніч у полі,
Коли ідуть жнива.
У хлібороба долі,
Іншої нема!..
ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,
Тільки як з «германської» додому вже прийшов,
Зразу став із бідними на червонім боці,
Гвинтівку «трьохленійочку», узяв у руки знов.
Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,
Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!
Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,
І здійнявся навкруги, несамовитий крик:
«Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,
… Рівенства плебеї, вам ще подавай!..
Ви на землю нашу, роти пороззявляли,
Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»
А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:
Того панича, який тільки їсть і п’є?..
Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,
Укладаючи всі сили, у життя своє?
Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,
Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,
Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -
Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..
ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,
Хто її родючу, рідну, голубити міг?
Над дикими могилами, чорні круки вились,
Багато хто за правду, в неї рідну ліг.
… Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,
Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?
Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,
Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..
УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,
До плуга прикипіли, що землю обробляв.
Втерши рукавом, чоло своє спітніле,
Хлібороб наш, батечко, до землі припав.
Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,
Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,
У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,
Мозолястій долонею, щоб росло воно.
І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,
З поглядами вгору, дощика чекав.
У великих радощах, під дощем ідучим,
Дивлячись на ниву, він пісень співав:
Про її кохану ту, рясно потом вмиту,
Про здобуте у боях, право на її,
Про селянську душу, як на вітру відкриту,
І щасливу долю, на своїй землі!
СИНА свого первістка, у полі ти роджала.
Була пора спекотна, - саме були жнива.
Пуповину синові сама перев’язала,
І йому пелюшками була м’яка трава.
Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,
По ріллі, за плугом батьківським робив.
Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,
І холодний смак роси, що по ранку пив.
Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!
Навкруги своя земля, і вона бере.
Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,
І тепер її родючу, ніхто не відбере…
НА ТОЙ час у селах багато було різного:
Хто до кривавих мозолів, землю голубив.
А хто із самого ранку, до вечора пізнього,
Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.
За землю, з паничами селяни з честю билися,
З зірками на будьонівках верталися в село.
Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,
А у кого і любові, до неї, не було.
Поділилося село: є бідні, є багаті… -
За яку ж тоді ідею, проливали кров?
Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,
Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов?
Голитьба, злидота, - ходять, поглядають.
У шкіряних картузах, та штанах в дірках.
Усе пісень революційніх, під прапором співають.
І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…
***
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях.
У вагон мішками, золоте зерно.
Зціплені вуста, кров бушує в скронях:
«Оговтайтеся люди, наше є воно!..»
Колективізація… Вигребли все з хати.
І коней, корови, - забрали гультяї.
Хлібороба-батечка погнали десь солдати,
У краї холоднії, північніі краї…
З ПРАПОРОМИ ходять по вулицях та хатах.
Останнє вигрібають, бо десь «план горить».
Сина, - комсомольця, так благає мати:
«Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!..
Ти чому таке неслушне, виросло, небого,
Чи не вчила я тебе, поважати всіх?..
Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога,
Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..»
ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, -
Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.
Там на ниві золотій, зерно достигає,
І захоплений селянин, за трактором сидить.
Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,
І село квітуче там, наче рай земний!
Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… -
Наче сон казковий, яскраво-золотий!..
«… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» -
На руках немовля, сльози на очах.
Примовляла матінка підліткові-синку…-
А у розбите серденько закрадався страх.
Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша.
Все забрала у колгосп сільська біднота.
Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… -
А на серці важкий камінь, в душі, - пустота.
СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти,
Підняв очі догори, гірко так зітхнув.
«… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» -
Шепотіла, але так, щоб і син не чув.
Донечка притихла, і вже не кричала.
Бо не мала, бідна, своїх сил кричати.
З горя, від наруги, - молоко пропало:
«Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»
ПІСНЯ – ПЛАЧ
«МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?..
Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?..
Не можу я дивитися, як гинуть наші діти,
Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати…
Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?
За працю зранку до ночі, нас так катувати?..
Чому отії гультяї, нас усього лишили?
І покинули ні з чим, у зиму помирати!..
І де та правда, за яку ти з паничами бився?
Де та обіцяна земля, та воля на її?..
Чому в очах моїх щасливих, білий світ закрився?
Та де голівонька твоя, і ніженьки твої?..»
… ОН їх, скільки ворогів розвелося всюди:
У містах, - «врєдітєлі», на селі, - «куркуль»!
Та гуляє біднота, і гуляють люди, -
На «ворогів» народу, - у нас досталь куль!
Допоможемо селу, колгоспи утворити,
Як же їм не розуміти, тих речей простих?
Ми навчимо у селі, їх, як треба жити,
І як землю обробляти у колгоспах тих!
Так і поїхали творити із тих міст у села,
Ті, хто гадки і не мав, що таке земля?
І такого натворили, до того привели,
Що не можу пояснити, люди добрі, я!
КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Усе до купи знесли.
Тут тобі и меблі, і з сундуків сукно.
Щоб ділити порівно, між усіма чесно, -
А чи думали вони, що чуже воно?..
Їдуть у вагонах, сидять у казематах,
Ті, хто скарб той наживав, - «Сіль» землі. І кров…
Прижимала до грудей, свого сина, мати:
«Ми повернемось додому, скоро синку, знов!..»
***
А КОЛГОСПНИЧКИ гуляють, на гармошці грають,
М’яса досталь, треба їсти, бо худоба мре…
Усю зігнали в купу, чим годувать, - не знають?
Навіщо думати про це, - хай їх біс бере!..
Якось зиму пережили. Ось, весна на дворі.
Ти пройдися тим селом, подивись навкруг?
Он, хати стоять обдерті, вікна биті, голі,
І люди ледве ходять, - бо голодні, друг!
Якось зиму пережили, вспіли щось сховати.
Та і їли похапцем, щоб ніхто не знав,
Те, що у колгосп, не вспіли забрати…
Наче, нажите руками, а думка, - наче вкрав!
ЦІ КОЛГОСПНІЇ лани треба засівати.
Бо земля-земелька, не буде чекати.
«Будемо орати, й сіяти, та пісень співати,
Будемо нове життя, гуртом будувати!..»
Таке спекотне сонечко, дощик, - ні краплини.
І земля у полі, - наче сирота.
Не дають врожаю, вкинуті зернини,
Та гуляє по селі колгоспна біднота.
ОТ І ВІДГУЛЯЛИ, - немає врожаю,
А з тим, що уродило, творять казна-що?
Грузять на підводи, кудись забирають.
Дуже їсти хочеться, - та немає що.
По селу з солдатами ходять активісти,
Вони добре знають: де, хто, що сховав?
Вигрібають із комори до зернини, чисто,
Колективізація, - щоб ти, друже, знав!
І старенька мати, яструбка-хлопчини,
Сидить на призьбі, з горя, сльози витирає:
«Що ти, в біса робиш, нерозумний сину?..» -
Дивлячись, як у сусідів, хліб той відбирає.
МЕТЕ і виє. Розгулялась навкруг хуртовина,
Новий Рік на дворі скоро, - а радість ваша де?
Он, хтось тягне сані, на них домовина,
З небіжчиком на цвинтар, хитаючись бреде.
Їх вже немало з голоду, померлих поховали.
Та скоро, мабуть прийде, ота остання мить…
Поки були сили, - шану віддавали,
Та дуже їх багато під лавками лежить.
ТАК, дуже їх багато, померлих з голодухи:
Старий, малий, - усяких, смерть разом забирає.
Тут і мужик трудяга, й колгоспник відчайдухий,
Усім їм хліб потрібний, а його, - немає.
Вивезли ще з осені, вагони загружали,
Країна хоче їсти!.. – Стій, а вони є хто?..
Тоді ще були сили, тоді пісень співали,
І шматували тим колгоспом, рідне те село…
НА ВЕСЬ світ кричали, в газетах писали,
Індустріалізація, по країні йде!
Усі під комунізм фундамент будували,
Як така вже справа селянина мине?
Тільки хто спитав, того хлібороба:
Як же воно краще буде для землі?.. –
Владу дали тим, хто на ній не робе,
От і сплюндрували, споганили її.
УСКРІЗЬ зневага стала до старшого, до ближнього,
Ворогують між собою, навіть батько, й син.
І промовити уголос страшно слова лишнього,
Розбив серця людські геть, непорозумінь тих клин…
Де зневага до людей, наруга над землею,
Там духовність від тіла, відірвана геть!..
Та не може тіло жити без душі, без неї, -.
Бо загине красота, і суспільству, - смерть!..
ОСЬ, зима вже сходить, сонце пригріває,
Снігові намети тануть від тепла.
В небі птахи прилетілі, весело співають,
І з’явились проліски, - бо прийшла весна!
Вже не чути на селі вигуків щасливих,
Не грає гармошка, діти не кричать.
Та які в лихому горі, можуть бути співи?.. –
Люди пухлі від голоду, по хатах лежать.
СО сльозами на очах яструбок-хлопчина,
Біля матері сидить, бо вона вмира.
«Це ми самі винуваті!.. – журить матір сина, -
… І відповідати нам, вже прийшла пора!..»
Гірко плакав парубок, з голоду опухлий,
Поховавши матір із останніх сил.
А скільки по землі лине плач невщухлий,
Скільки душ загублено, і зламано крил?..
***
ТАК ВШАНУЙМО люди, покинутих, невинних тих, -
Нехай їх душі з миром, покояться в Раю!..
Так вшануймо люди, забутих і загинутих, -
Пухом буде їм земля, у чужім краю!..
І нехай жалоби дзвін, гулко калатає,
І нехай свічки горять біля всіх святих!..
Нехай душа і серце, про те все згадає, -
Схилиться голівонька: «Пробач, Боже їх!..»
… НЕ дожили до врожаю ті, хто його сіяв.
Ледве сил хватило бідних, вкинути зерно.
Помираючи на полі, про майбутнє мріяв,
Яструбок-хлопчина: «… Та яке ж воно?..»
Золоті колосся, до плеча сягають, -
Виконав колгосп, нарешті свій план!
Та, над полем мухи зелені літають,
Й стелеться над нивою, - смороду туман…
НА ЦІЙ ТРАГЕДІЇ не слід спекулювати,
Людське то горе, виставляти напоказ.
А тихо, з шануванням, пам’ятати,
Без галасу, в покорі, без прикрас…