Якось питає старого Абрама юний Хаїм:
"Абраме, дядьку, ти довго жив, поясни:
Чому шлях наш такий страшний?
Доки нам пересиджувати у резерваціях,
Брехати у презентаціях,
Відправляти синів і доньок на вбивства,
Носити зірку давидову як знак презирства?
Хіба не від нашої жінки родився їхній Христос?
Хіба не на наших землях тече їх священна ріка?
Я сам не віруючий, проте ти мені поясни,
Чому вони не дивляться в паспорти власних святих?
Вони відібрали в нас дім, витерли з дошки історії,
А потім кинули - боріться, мовляв, за свої території?! "
Абрам посміхнувся, то був старий і мудрий єврей,
Він сказав:" Хаїме, азохен вей,
Хто каже, що помирає, зазвичай живе довше всіх,
Головне - пам'ятай своє коріння,
Пережили фараонів - переживемо усіх!
Навіть коли нас топтали, ми далі росли,
Навіть коли змінювали прізвища, коли сиділи в тіні,
Зривалися з насидженних місць,
Кидали гроші і крам,
Вчилися пристосовуватися, на піску будували свій храм.
Ми, Хаїме, наче на камінні виростаючий мох,
Без води і землі не втрачали надії, що з нами Бог.
Ми знаходили друзів, торгувалися з ворогами,
Поважали батьків, народжували дітей,
Моїх, ось, звати - Сара та Моїсей.
Я вже навіть не ображаюсь,
Коли мені кажуть: "ти - жид!"
Це щось типу титулу витримки,
Почесної грамоти, що мій родич - цар Давид.
Синку, Хаїме, мені вже за сімдесят,
У мене в Ізраїлі діти, онуки і брат,
Жінка моя померла, років тому зо п'ять.
Ось і мені час їхати, доки не стався мій вічний Шаббат.
Думаєш, так воно легко, лишити могили батьків?
Кинути жінку в рідній, чужій землі?
Та там мої діти, онуки і брат,
Там усі мої, що лишились живі.
Хаїме, дивись у майбутнє,
А минуле пробач та покинь,
Там вже нічого не змінеш,
Якщо розумний - може навчишся.
Та, послухай старого, ніхто з нас не вчиться на своїх помилках,
Шалом, Хаїме, зустрінемося на небесах!"
2018