«Ты успокой меня…»
А. Вертинский
Утихомир мене, бо я не можу,
життя без тебе не життя,
той, хто, як хліб і як вода,
хто, як повітря і земля,
хто непомітний, але необхідний.
У голові моїй пташиний спів:
«Де я?»,
та не найменшої ідеї.
«Де ти, де ти, де ти?» -
сполохані думки, як чаплі-бугаї,
злетіли з гілки.
Вдивлятимуся довго у зірки.
У новомісяччя молодика шукатиму намарно.
З’явися, місяченьку!
«Че-кай, че-кай, че-кай!» - який то птах?
Любов – це фаза.
У синфазі ми
«ко-ли, ко-ли, ко-ли»
цей спів, неначе голка,
у чиє вушко я, як той верблюд…
шепочу нитку:
«любитиму тебе завжди».
«Заж-ди, заж-ди, заж-ди!» - який то птах?
Утихомир мене, скажи…
Що, як колись…