***

Збожеволіти, як зійти з потягу на проміжній, ледь живій станції,
Намагатися здати квитки за квитанціями,
Чи повернути вагони назад.
А потім виявляється, що транспорт  ходить у цьому місті
Раз років на п'ять.
Йдеш розгублено, шукаєш місцевих,
Вони луплять тебе у плече:
"Ну, що ж, спробуй тепер вижити у нашому пгт.
Можеш знайти собі водія, хай підкине тебе хоч куди,
Але боже збав, ці водії,
вони взагалі злі генії, наші власні демони.
Вони мають владу над простором розбитих доріг,
Знають всі виходи та шляхи, машинами полохають лисиць та птахів.
Якщо домовишся, як з кентавром,
Вивезе у будь який бік,
Та май на увазі - це складний лабіринт.
Інколи ходить автобус в райцентр,
Але розкладу у нього нема а стоянка кожного разу нова.
Тож, поки звикай:
Одна крамниця, церва також одна,
Була, не повіриш, навіть синагога,
Але згоріла минулого літа дотла.
Біля церкви бордель та місцевий бар,
Грішити, каятись та молитись,
Наше головне хоббі, для всіх статей, станів та поколінь."
Ось ти сидиш на пустому вокзалі,
Тримаєш за голову,
Насмагаєшся затримати у ній глузд,
А він витікає крізь пальці
Солоний як сльози, холодний, як лід,
Густий, як сироп від кашлю,
Тягучий, як нафта, важливий, як кров.
Втрачають розум взагалі-то тихо, без галасу
Вдома у колі найближчих і рідних,
Зїжають з глузду від однієї не обережної фрази,
Від натягнутих посмішок та заструмлених нервів.
А потім губиш себе на придорожніх вокзалах,
В холодних маленьких містах з одним магазином і храмом,
Де люди уже не вірять навіть,
 Не у"столичну" і не у Господа Бога.
Зрештою, ти звикаєш,
Сідаєш у залі очікування
І нічого більше не відчуваєш
Ні болю свого, ні жалю, ні старіння.
18