Ми всі чекали на цей дощ.
Всі дні змарнілі і безсилі,
Палаючи у розпачі асфальтової спеки,
Чи в півночі загусливій пітьмі.
Тонули у ві снах і снили ливнем.
Повзли.
Немов попереду усе,
Що ціниться. А нині...
І все жили, жили, жили
Надією.
Та поки
Дощ гримів,
Штовкався громами,
Юлозив вітром
Десь...
І ось прийшла пора.
І нині
Гримить немов на помсту.
Все принишкло.
Тільки там шорохкотить
Тихенько вітер в тогойрічному листі.
І перші гулкі стуки
Упругих, молодих
Артерій новонародженої зливи,
І зойкіт грому,
І лемент струй.
Земля іще змарніла,
Бліда,
Але уже усміхнена,
І знову молода.
Колисує в долонях
Ті пасма дощові.
І плаче .
І сміється.