А нiч така, неначе та – остання
з-понад усiх вiдпущенних ночей,
коли безоднi стомлених очей
не досягне промiння цнота рання.
Не доторкнеться вранiшнiх – роси,
й квiток, не пригорне й не приголубить,
рожевi перли у травi не згубить
з розплетеної мимохiть коси.
Та мимохiть усе земне погубить.
Та що менi з того, що цяя мить
остання може iз буття земного,
коли в обiймах мiсяця блiдого
на тiлi бiлiм пелюсток тремтить?..
Кружляє вир зiрок як в заметiлi,
І всесвiт в тартари шалено мчить...
А поруч мене дiвчина лежить
з рожевою трояндою на тiлi.
Та що менi отiї заметiлi?..
Я п’ю iз вуст, з очей до забуття
духмяний мед – отой пекельний трунок,
який всi називають поцiлунок...
А ми удвох звемо його – життя.
.
ЛIРИКА З ПРИСМАКОМ ПОРОХУ,2016-2020 рр.