(Ліна Костенко, https://www.facebook.com/LinaKostenkoUkr/)
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи - дістану зеніт.
І раптом, як вибух, - обвал і пожежа.
Розтрощений камінь - уже не граніт.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.
На те й погорільці, - будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння - почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.
*** (вольный перевод П.Голубкова)
Вчера лишь высокой, как башня, бывала.
Казалось, чуть-чуть – и достанет зенит.
Как вдруг, словно взрыв, - и пожар, и обвалы.
Раздробленный камень - уже не гранит.
Развалины веры, отчаянья стоны!
Под пеплом печали - шлях скрыт, словно прах.
Попрятались близкие в разные схроны.
И слова посевы не всходят в полях.
На то погорельцы - строй дом, как бывало.
Над домом чтоб небо. Чтоб даль голуба.
Нет выше уменья - начать всё сначала -
Житьё своё, дело, дорогу, себя.