Віра моя – останнє, що в мене є.
Інше не має сенсу: порожнє, блудне...
Всюди стрічаються випадкові люди,
Сонце сідає, темрява настає.
Це вже занадто – довге земне життя.
Більше за тебе, мене чи за будь-кого.
Світло згасає вподовж шляху вузького,
Що простягнувся звідти в невороття.
Ось я дивлюсь на тебе в глухім куті.
Сонце та віра тануть, мов лід в долонях.
Люди навколо мене чужі, сторонні.
Ти все німуєш в сонному забутті.
Іноді навіть здавалось – ловив твій сміх,
Чув твої співи, бачив вологі очі, –
Впертий глупак, до дивовиж охочий,
В чім я хоч раз переконатись зміг?
Дай мені відповідь! Перед тобою знов,
В мрії останній падаю на коліна.
Може, людей я не любив сумлінно –
Лише до тебе я не втрачав любов.
Знов мій псалом вторить тобі в унісон,
Знову здається – чую твій сміх та співи,
Поруч з тобою радісний та щасливий.
Тільки, на жаль, це був лиш солодкий сон...